Олена ЧинкаОлена Чинка

“Особа з інвалідністю” – час змінювати не терміни, а умови

Грудень 22, 2017

Верховна Рада України змінила у 42 законах термін «інвалід» на термін «особа з інвалідністю». Внести дані правки варто було вже давно, але от нарешті дочекалися. Весь цивілізований світ вже давно не вживає термін “інвалід”, бо це, насамперед, не етично. Тож радує, що парламент врешті привів чинне законодавство в частині соціального захисту осіб з інвалідністю у відповідність до офіційного перекладу Конвенції про права осіб з інвалідністю і Факультативного протоколу до неї та запровадження європейських стандартів у цій сфері.

Рішення справді важливе. Його значимість має як юридичну, так і у суспільну сторони. З правової точки зору визначення приведене у відповідність до Конвенції про права осіб з інвалідністю і Факультативного протоколу до неї і це відповідає нормам Європейського союзу, частиною якого ми прагнемо бути. Ще більше значення має етичний, соціальний аспект. В терміні «інвалід» акцент робиться на дисфункцію, яка є в людини, а насправді акцент має робитися на особі. Особа з інвалідністю, чи дитина з інвалідністю, чи особа з інвалідністю з дитинства чи особа з інвалідністю внаслідок війни. Тобто першим ділом – це особа.

Зміна термінів є правильною, проте це лише т.зв. “теоретична” площина цілої низки проблем, які мають особи з інвалідністю. Не менш важливими, значими і вкрай необхідними є “практичні” зміни, яких вже давно потребують люди з інвалідністю в нашій країні. Влада змінює терміни, проте забуває, а скоріше просто не помічає реальні проблеми з якими щодня мають справу такі ж повноцінні члени суспільства – особи з інвалідністю. І вони воліли б, певно бути й надалі “інвалідами”, але з нормальною, адаптованою інфраструктурою та транспортною мережею, можливістю самореалізації, допомогою від держави, якої б вистачало на життя.

Звичні для кожного, прості буденні справи для людей з інвалідністю в нашій державі перетворилися у справжню боротьбу на виживання. Сходити в магазин, спустившись при цьому на перший поверх багатовоперхівки, з’їздити в лікарню, та й просто зустрітися з друзями – це справді складні речі, враховуючи абсолютну неадаптованість інфраструктури. Про те, що в сусідніх європейських державах особи з інвалідністю ведуть нормальне життя та почуваються повноцінними і потрібними учасниками соціуму вже давно відомо. Коли ж пройдешся нашими вулицями, то складається враження, що в нашій державі майже немає осіб з інвалідністю. Але реальність лякає: вони є, їх багато, вони хочуть нормально жити і працювати, та не мають такої можливості. Тож терміни і умови потрібно змінювати паралельно. Особи з інвалідністю не можуть вийти на мітинги, вимагаючи уваги до себе, проте нашим депутам варто було б проявити хоч трохи людяності і можливо збільшити допомогу тим хто цього потребує, а не в черговий раз піднімати собі заробітну плату.