Сергій ГрабарСергій Грабар

Культура – та, що кинута напризволяще

Серпень 3, 2015

Наша політична сила ніколи не відкладала проблеми культури в довгу шухляду. Тож неможливо мовчати тоді, коли з року в рік культура в Україні фінансується за залишковим принципом.

Сьогодні активно критикується Міністерство культури, а відтак виникають навіть пропозиції щодо його ліквідації. Проте, чи вірними стратегічно будуть такі радикальні кроки? Аргументуючи необхідність позбутися славнозвісного міністерства, переважна більшість прибічників такої позиції говорить про те, що Мінкульт – це пережиток Радянського Союзу.

Проте, чи не взяла наша влада на себе разом із підписанням угоди про асоціацію з ЄС зобов’язання переймати іноземний досвід? Якщо так, то апелювати до Радянського Союзу при згадці про Міністерство культури – абсурдно. Адже у більшості країн Європи міністерство культури функціонує, і серед таких країн – Польща, Чехія, Франція, Італія та інші.

Особисто я в жодному разі не відстоюю правомірність усіх дій Мінкульту, проте я вважаю, що у гілці виконавчої влади неодмінно має бути це міністерство. Проблема насправді у тому, що сьогодні більшість бачить дану держструктуру як відповідального за долю того чи іншого митця, а також ту масову картинку (переважно її ми бачимо у русі під час державних свят та урочистостей, запланованих з їх нагоди), яка позиціонується виявленням культурного та духовного надбання для майбутнього покоління.

Зовсім інакші завдання стоять перед європейськими міністерствами. Тут пріоритетом є захист існуючого культурного надбання.

Варто сказати, що така функція напряму пов’язана із ще одним аспектом культури, про який хотілося б зазначити, а саме – з туризмом. Розвиток туристичної галузі в Україні є ефективним джерелом наповнення державного бюджету.

Але ж іноземцям не цікаво дивитись на пластикових гігантів – торгові та бізнес центри, що ними сьогодні забудовують історичну частину столиці. Архітектурні пам’ятки мають охоронятись та бути справжньою окрасою туристично привабливого міста. Натомість всі ті незліченні чудеса, які має Україна, повинні бути популяризовані. Адже більшість із нас і не здогадуються про чарівні місцини країни, у якій ми живемо. Тоді звідки ж про це знати потенційним туристам?

Чи не найбільшим приводом для гордості є церкви – як культурна пам’ятка і як духовний центр. Релігія відіграє колосальну роль у формуванні та розвитку культури. Проте сьогодення, яким живе церква в Україні, лише сіє ворожбу. Так званий московський патріархат перебуває в Україні фактично у ролі загарбника. Нинішня ситуація із церквами, коли у нас існує три паралельні організації – КП, МП і УАПЦ, суперечить навіть канонам, прийнятим на вселенських соборах у перші століття нашої ери.

У зв’язку з цим я хочу висловити чітку позицію – Україна повинна мати свою єдину помісну церкву.

Окремої уваги потребують проблеми культурної сфери Києва, адже саме столиця є витоком сучасної культурної обізнаності та свідомості всієї України, що впливає на збереження тих традицій, які має кожен регіон. Кількість книжкових крамниць та бібліотек у Києві має зростати та функціонувати на належному рівні.

Відновлюватись та поширюватись у столиці має фестивальний рух. А екскурсійне обслуговування має вийти на європейський рівень.

Ось такі вони – проблеми культури України та міста, у якому я живу. І хоча, на жаль, говорити про їх перелік можна нескінченно довго, проте у рази довше можна говорити про ті надбання у культурній сфері, які ми сьогодні маємо. Аби розвинути їх, дати народитись новому та зберегти й відкривати старе, має бути:
– збільшене фінансування на культуру;
– встановлено пріоритети щодо функціональних обов’язків Мінстерства культури;
– перейнято іноземний досвід реформування управління в культурній сфері.

Рецепт, насправді, нескладний, якщо зрозуміти, що культура – це базис, що формує кожного з нас.

Сергій Грабар культура блог