Сергій ГрабарСергій Грабар

Навіщо нам варяги від культури?

Липень 3, 2015

Минулого тижня прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк повідомив про ведення переговорів із режисером світового рівня для створення фільму про минулорічні події у Криму. Буцімто цей таємничий лауреат трьох “Оскарів” (його ім’я прем’єр так і не назвав) допоможе зняти український і правдивий фільм про Крим. Тут пан Яценюк дещо помиляється. Оскільки дійсно український і дійсно правдивий фільм про події у Криму краще за українців не зніме жоден режисер світового рівня, скільки б “Оскарів” у нього не було.

Думаю, не потрібно пояснювати, чому. Лише наведу приклад. Уявімо, що у нас є вибір між двома режисерами. Перший – визнаний світом геній кіно, який має значний творчий доробок і колекцію нагород. Але він далеко, живе у Штатах чи в Європі, і добре, якщо знає про перебіг подій в Україні за останні майже два роки.

А другий – наш, українець. Так, можливо, не настільки відомий, як його опонент, не з таким значним творчим доробком. Але він живе у цій країні і фактично вживу спостерігає за розвитком подій спочатку на Майдані, потім у Криму, згодом – на Донбасі. Розуміє, чому відбувається саме те, за чим він спостерігає, те, що сприймає усе близько до серця.

То хто з них краще зобразить події у Криму?

Хтось може заперечити, що в Україні немає кінематографу. Він є. Причому, таке враження, що за останні два-три роки він надолужує все те, що втратив за дев’яності та двохтисячні, коли в українському кіно дійсно спостерігався період застою. “Той, хто пройшов крізь вогонь”, “Поводир”, “Хайтарма”, “Плем’я” – це далеко не всі фільми, вихід яких ставав знаковими подіями для української культури. А ще більш знаковими подіями стає визнання цих фільмів не лише українською, а й світовою спільнотою. Лише “Плем’я” Мирослава Слабошпицького досі, більш ніж через рік після прем’єри, продовжує збирати нагороди по всьому світу, почавши рік тому із одразу трьох призів Каннського кінофестивалю.

Причому, історична тематика у сучасному українському кіно є абсолютним трендом, і це чудово. Але сьогодні в нас знімають кіно різних жанрів, навіть молодіжні трилери.

Звичайно, до світового рівня нам ще рости й рости, а для цього кіно потрібно розвивати. Запрошення іноземного режисера, пане прем’єре, стане яскравою подією, можливо навіть принесе прибуток. Але його фільм про Крим стане черговим фільмом відомого режисера, знятим про країну на сході Європи, у якій іде війна. А фільм українського режисера, знятий про український Крим, стане здобутком української культури.

PS. Згадується історія довкола екранізації “Чорного Ворона” Василя Шкляра. Про можливе створення фільму заговорили майже одразу після виходу книги. Спочатку Шкляр у якості тих, кого б він хотів бачити режисером фільму, називав Єжи Гофмана та Мела Гібсона. Стосовно перемовин з останнім свою допомогу обіцяв тоді вже екс-президент Віктор Ющенко. Нічого не маю проти Гібсона, але варто згадати, що його “історичні” режисерські роботи “Хоробре серце” і “Апокаліпсис” були наповнені чималою кількістю саме історичних неточностей.

В результаті, про варіант з Гібсоном всі якось поступово забули, а поляк Гофман, якому ми завдячуємо за фільм про часи Богдана Хмельницького “Вогнем і мечем”, сам відмовився від екранізації роману Шкляра, назвавши його антиросійським і ксенофобським. А вже десь через рік сам Шкляр в інтерв’ю говорив, що на місці режисера “Чорного ворона” бачить лише українця, але поки не може визначитись із конкретною постаттю.

Це, знов-таки, до того, що кіно про Україну краще за українців не зніме ніхто. Козацтво, Голодомор, УПА, Майдан, анексія Криму, війна на Донбасі – про це та багато іншого, що відбувалось в Україні, світу повинні розказувати українці, а не запрошені “варяги” зі світового кінематографу.

Сергій Грабар блог українське кіно кінематограф